В рамках проєкту Студії “ДІє-Слово” «Наука та викладання під час війни», мали чудову нагоду спілкуватись з професором УКУ, доктором філологічних наук Дмитром Цоліним

– Шановний пане Дмитре, я вітаю Вас в студії “Діє-Слово”, і від щирого серця дякую за те, що ви знайшли час для нашої розмови.  
Два з половиною роки ми стоїмо перед складним вибором. Є навіть думки, що треба закинути все в довгу скриньку і весь свій час присвятити тільки дронам, донатам тощо. Є інші уявлення, і про це не просто говорять, а криком кричать психологи, що треба, незважаючи на всі складнощі, продовжувати все те, чим займався в мирний час. Ми з Вами учбовий процес не припиняємо. Наскільки наукові дослідження, лекційний процес, робота зі студентами – все це доречно сьогодні?

– Доброго дня, пані Олено, дякую Вам за запрошення.
Питання дуже цікаве, я сам час від часу запитую себе, наскільки доречно те, що ми займаємось наукою, викладанням й дослідженнями впродовж війни. 

Я для себе маю певні відповіді. По-перше, те що ми викладаємо, не припиняємо досліджень та продовжуємо викладацьку діяльність, зовсім не означає нашої відстороненості від подій, в які зараз занурена вся країна.

Можу сказати про себе (так само знаю від своїх колег): окрім своєї професійної діяльності, ми робимо все, що від нас залежить для того, аби наблизити перемогу України в цій війні. Я маю на увазі волонтерську діяльність та регулярні (не малі як для нас) донати. Ми не живемо у науковій або викладацькій “бульбашці”. Така позиція була би не те що не правильною, вон була б злочинною. 

Може не завжди про це розповідаємо, нечасто про це говоримо вголос, але ми всі весь час щось робимо для наших збройних сил та цивільних громадян, що постраждали під час війни.

Стосовно наукової роботи та викладання, все це, насправді, має велике значення. Людям потрібна екзистенційна опора, а країні – власна потужна інтелектуальна база. Вона повинна існувати й утверджуватися вже тепер, аби люди відчували, що країна живе й планує розвиватися далі. Наш ворог прагне нав’язати думку, що Україна – це держава, що “не відбулася”, але ми маємо докласти усіх зусиль тепер, щоби бути тепер й закладати основи для розбудови в майбутньому. 

Іноді здається, що в часи війни, все що потрібно людям – це цілковита зосередженість на боротьбі, жодних сентиментів. Але це не так. Варто лиш згадати вірш поета-воїна Павла Вишебаби “Тільки не пиши мені про війну, розкажи, чи є біля тебе сад…”. 

Я знаю з власного досвіду спілкування з моїми друзями, що зараз перебувають на фронті, що у миті перепочинку серед дуже складних умов, вони прагнуть читати книги, а то й слухати записи (подкасти) лекцій.  

Один з таких друзів питав мене, чи не маю я в електронному форматі книгу Антоніса Фірігоса “Вступ до історії патристичної та візантійської філософії”. Інший розповідав, що читав знамениту книгу Рея Бредбері “451 градус за Фаренгейтом”, ще інший каже, що читає Святе Письмо (Біблію), і це дає йому сили жити. 

Все це тому, що люди завжди потребують великої картини світу, у якій би вони відчували своє призначення, осмислювали свою роль, а освіта й наука саме її й формують. Власне, ця велика картина буття вимальовується історичними, філософськими чи теологічними студіями. Все це дає людині можливість бачити далі, заглядати за обрій її страшної поточної ситуації та болісної реальності.

Мені добре запам’яталися слова нашого декана (Філософсько-богословський факультет УКУ) – це було десь ще в перший рік війни. Тоді він сказав: “Я дякую вам, що ви залишились з народом України, що продовжуєте працювати задля нашої країни”. Ці слова для мене були великим натхненням і підтримкою.

– Ми всі сьогодні називаємо представників національних спільнот, приблизно так: українці кримсько-татарського походження, українці єврейського походження. Чи доречно привертати увагу до вивчення історії та культури саме національної спільноти? Може ми всі українці і нічого вже не потрібно, тільки історія України, а в ній тільки історія українського народу?

– Національні спільноти – частина історичного наративу України.
В цьому їх великий внесок в нашу спільну історію. Якщо говорити конкретно про єврейську історію України, то на цю тему опубліковано багато досліджень, наприклад, про внесок єврейської культури та спільноти в цілому в історію України. 

Те ж саме можна сказати про кримсько-татарську спільноту, про інші етнічні спільноти, що, можлив, менш чисельні й маловідомі. Варто говорити про вірменську, грецьку, німецьку та інші общини. Бо всі ми й наші предки жили на одній землі. Ми були задіяні в один історичний процес і багато чому завдячуємо одне одному. Сила взаємовпливу і взаємопроникнення, насправді, була набагато потужнішою, ніж іноді це може здатися. Історія країни не може бути моноетнічною. 

Якщо ми говоримо про українську політичну націю, ми маємо на увазі спільну історію усіх народів, які творили колись і нині творять велику картину історії України.

Ми повинні об’єктивно (наскільки це лиш можливо) знати історію одне одного, аби уникнути непорозумінь, фальшивих стереотипів та уявлень, які іноді побутують серед людей і стають засобами, до яких апелює ворожа пропаганда. 

Як філолог, я завжди наводжу дуже простий аргумент вікової взаємодії різних етносів в історії нашої країни: чи знає пересічний українець, скільки в нашій мові гебраїзмів (запозичень з єврейської мови), тюркізмів, що увійшли з кримсько-татарської та турецької мов? Чи знає скільки германізмів, запозичених з німецької? Насправді, їх значно більше, ніж дехто може здогадатися. Якщо мій співрозмовник починає сперечатися, я починаю наводити приклади. 

Усе це свідчить про те, що віддавна триває процес взаємовпливу, взаємообміну, взаємозбагачення. Звичайно, історичні процеси взаємовідносин різних народів не бувають простими та однозначними.
Вони можуть бути суперечливими, складними, але  ми творимо власну історію разом, разом пишемо цей великий наратив. Вивчення історії і культури один одного розширює наш історичний  та побутовий горизонти, допомагає уникнути непорозумінь тепер і убезпечить від них у майбутньому. 

 – Ми вже з Вами три роки співпрацюємо на Сертифікатній програмі з юдаїки. Хотіла попросити Вас поділитись враженнями про цю співпрацю. Про студентів, про програму взагалі, про те, як ми будемо співпрацювати з вами далі.

– Дякую за питання. 

Так, я давно працюю на Сертифікатній програмі. Студентів у мене не багато, але я завжди працюю з ними з натхненням і радістю, бо це люди вмотивовані, які знають, чого вони хочуть, і чому вони тут. Вони мають жагу до знань і жадібно поглинають інформацію. 

Я читаю курси досить специфічні, які охоплюють, в основному, єврейські тексти. Це тексти класичної доби (курс єврейської літератури доби пізньої античності й середньовіччя, а також історію єврейської літургії). Мені цікаво викладати цим студентам, і мене завжди надихає їх висока вмотивованість та бажання вчитися. 

Тим більше, я знаю, що випускники цієї програми працюють в різних галузях, дотичних до публічного простору, зокрема до журналістики,  а отже, несуть ці знання далі.

Мені приємно спостерігати, як здобуті ними (не без моєї праці) знання реалізуються. Особливо тоді, коли коли історики чи журналісти, системно збагачуючи свої знання з юдаїки, починають фахово висвітлювати питання пов’язані з Ізраїлем, з єврейським народом та його історією. 

На жаль, ми дуже часто спостерігаємо приклади журналістської некомпетентності, коли в матеріалах, які стосуються історичних, етнічних, релігійних тем, з’являються досять грубі помилки.

Тому, коли я спостерігаю, що майбутні журналісти опановують юдаїку, а потім компетентно висвітлюють історію єврейського народу, сучасне життя єврейської громади в Україні, я тішуся. 

Це стосується, звичайно, не тільки журналістики, адже поглиблене вивчення історії єврейського народу збагачує людей різного фаху, зокрема, дає можливість майбутнім історикам орієнтуватися в цьому предметі, не припускатися помилок чи хибних уявлень, і, тим більше, не тиражувати їх.

Ми повинні сприяти тому, щоб в українському суспільстві утверджувалась історично врівноважений, науково обгрунтований підхід до вивчення юдаїки, історії мусульманських громад України, та інших етнічних та релігійних груп. 

Це натхненна робота, і що найбільше надихає викладача – це вмотивований працьовитий студент. 

Більшість моїх студентів – це люди зрілого віку (не “після школи”). Скажу щиро, що це найкращі студенти, яких я колись бачив: вони знають, чого хочуть, цілеспрямовані, працьовиті. У них немає того підходу до предмету, який найбільше демотивує викладача, і який виражено в одному болісному питанні: “А що нам треба, щоб отримати залік?”.  У студентів Сертифікатної програми мотивація “я хочу знати”, а не “поставте мені гарну оцінку”. 

Не треба вважати, що на юдаїку йдуть вчитись лише етнічні євреї – це абсолютно хибне враження. Етнічний і релігійний склад студентів дуже різноманітний: це люди, які перш за все намагаються фахово опанувати предмет. І це чудово.

– Чи відбуваються в останні роки зміни у підході до викладання?

– Так, можу відзначити цікаву позитивну тенденцію: викладання юдаїки в Україні починалось, головним чином, з історичних досліджень, а саме, історії українського єврейства в контексті єврейства східноєвропейського. Зараз помітно, що напрямки дослідження й навчання поглиблюється, більше уваги приділяють класичним єврейським текстам (пізноантична та середньовічна доба), вивченню літургики, словом того, що є базовими знаннями в галузі юдаїки. Це стосується ознайомлення з текстом Талмуда, єврейських молитов, рабинських коментарів до Танаху (мідрашів) та інших писемних джерел.

Я мрію про те, що колись у нас будуть єврейські студії, які будуть охоплювати класичні тексти ще в більшому обсязі, ніж ми можемо опрацювати тепер. 

– Де, на вашу думку сьогодні, під час війни, в Україні або за кордоном, ці люди можуть знайти собі роботу? Які для них є перспективи саме сьогодні, тому що в двадцятому, в двадцять першому році ми говорили, що у нас в Україні є все необхідне для досліджень: можна працювати в архівах, можна робити каталоги кладовищ, а зараз це трошки складно. 

– Сфера застосування знань звичайно різноманітна. Перш за все, це сфера освіти, викладання. Можливо, викладання історії в якомусь навчальному закладі, посада консультанта чи музейного працівника. Це також сфера журналістики, де можна фахово висвітлювати різні події. 

Але основне, на мою думку, те, що наші студенти можуть застосувати себе у сфері публічного наукового дискурсу. Сьогоднішні засоби комунікації дозволяють створення, наприклад, лекторських ютуб-каналів чи інших форм донесення знань до широкого загалу – і це також потенційна сфера діяльності для наших майбутніх студентів. 

– Красно Вам дякую за цю розмову. Я сподіваюсь, що ми будемо продовжувати нашу роботу, і ще не один раз зустрінемось і на лекціях, і в студії “Діє-Слово”. 

 – Дякую за запрошення, дякую за співпрацю. 

Олена Заславська,
Альфія Шевченко

Студія «Діє-Слово»
2024 р.